: :
ПОШУК
: :
Голокост в Одесі: що пам'ятає очевидець
Внаслідок масових убивств в Одесі в 1941-му Михайло Заславський втратив трьох сестер, брата та матір

Хронологія тієї жовтневої трагедії відома до останньої хвилини: 16 жовтня 1941 року в Одесу після двомісячної оборони увійшли румунські та німецькі війська. 19-го числа оголосили про початок "реєстрації чоловічого населення", в порожні артилерійські склади на околиці міста приводять перші групи мирних жителів, які окупантам здалися підозрілими. 22 жовтня о 18 годині 45 хвилин в приміщенні комендатури на Маразліївській вулиці пролунав вибух: закладена саперами Червоної армії бомба вбила 67 румунських і німецьких солдатів та офіцерів. Рішення про помсту було негайним: тієї ж ночі окупанти зігнали в дев'ять артилерійських складів до 30-ти тисяч (точні цифри досі не з'ясовані) євреїв - літніх, жінок, дітей і підлітків. До складів підігнали бензовози, облили будівлі горючою сумішшю і підпалили. До 30 тисяч людей згоріли живцем, врятуватися вдалося тільки одиницям.

"Я була в шоці, коли майже випадково потрапила в одеський музей Голокосту та дізналася про цей "малий Бабин Яр": в шоці як від самого злочину, так і від того, що я ніколи раніше про нього не чула", - зізнається Марілуїзе Бек (Marieluise Beck). Протягом багатьох років Бек була депутаткою Бундестагу від партії "Союз-90"/Зелені", а нині очолює створений нею Центр ліберальної сучасності (Zentrum f?r liberale Moderne). Саме за ініціативи цього центру Німеччина вперше бере участь в пам'ятній акції в Одесі, тим самим офіційно визнаючи свою історичну провину.

Під час акції, яка за участі послів Німеччини та Румунії відбудеться 12 жовтня на місці трагедії, пролунає особисте звернення федеральної канцлерки Анґели Меркель (Angela Merkel). Перед присутніми виступить і 93-річний Михайло Заславський - останній живий свідок тих подій. Напередодні акції DW поговорила з Михайлом Олександровичем.

DW: Михайле Олександровичу, розкажіть, як ви особисто пережили події жовтня 1941 року?

Михайло Заславський: 19 жовтня 1941 року фашистський румунський офіцер прийшов до нас додому, з ним двоє солдатів і українець-перекладач, і нам переклали: "Жиди, збирайтеся - 20 хвилин, щоб зібратися!" Що мама могла - зібрала. Коли ми вийшли, всі сусіди з нашого будинку вже стояли коло воріт. Я озирнувся - біля кожних воріт стояли сусіди з інших будинків: пацани, з якими я грав у футбол, з якими я виріс, сусіди. В очах у людей стояло німе запитання: "За що?!"

Що було далі?

Нас відправили в 121-у школу, то була нова школа, чотириповерхова. Там нас протримали до ранку. Наступного дня під гавкіт собак, під удари прикладів нас всіх гуртом погнали у в'язницю по Старопортофранківській. Обабіч дороги стояли жителі, мої товариші, однокласники, їхні батьки, які теж нічим не могли допомогти, теж були здивовані. Але були і покидьки, які підбігали, виривали з наших рук поклажу.

Нас пригнали до в'язниці. Загнали по 16 людей в камери, призначені для одного-двох, не розбираючи, усіх - жінок, людей похилого віку або дітей. Не пускали ні в туалет, нікуди. Всім, перепрошую, довелося прямо там випорожнюватися - а я вже хлопець був, 16 років, а там молоді жінки...

22 жовтня, о 16 годині, підірвали будівлю комендатури на Маразліївській. Винними були, звичайно, євреї. На ранок погнали нас у порохові склади. Щойно ми зайшли - а я ніс п'ятирічного братика на плечах, - його вмить стягли з моїх плечей, я отримав в спину страшний удар, і мене відкинули в той бік, де стояли чоловіки і люди старшого віку. Нас відправили в найдальший склад.

Згодом я почув звук двигуна. Під'їхала машина, все це облили бензином або горючою сумішшю і підпалили. Коли все запалало, край будівлі прогорів і виникла дірка. Я кинувся в цю дірку.

Одразу запрацював кулемет на вишці. Я чув зойки. Чув падіння тіл. Я озирнувся - і побачив, що інші склади також горять, і полум'я вихором б'є в небо. Переді мною лежало кукурудзяне поле, качани вже зібрали, тільки стовбурці стирчали. Між ними я добіг до лісової посадки. Там і упав, як то кажуть, намертво.

Пролежав до вечора. Увечері городами, "задами", як кажуть в Одесі, вибрався - оскільки я добре знав своє місто, я ж був хлопчисько, який усюди "пірнав". Пробрався до польського кладовища, там і заночував.

Отак на кладовищі?

На кладовищі, в склепі. Пробув я в цьому склепі ще день, без їжі, без води, і наступної ночі пішов в місто - через Товарну станцію, одесити знають... Те, що я пережив під час окупації, в наступні два з половиною роки, так протягом двох хвилин і не розкажеш. 10 квітня 1944 року звільнили Одесу, а 11-го квітня я вже був в армії.

Кого ви втратили в полум'ї порохових складів?

Сестру Єву 12-ти років, ще одну сестричку Женю 9-ти років, братика Іллю, якого я туди ж і приніс. А мама принесла маленьку Анну, їй було півтора рочки. Усі вони згоріли. Їх спалили. Кажуть, ще багато днів там відчувався запах горілих тіл.

Зараз тут житлові будинки, гаражі, городи, діти граються. Для вас це не є блюзнірством? Адже в землі лежать рештки тисяч загиблих.

Ні. Життя бере своє, це нормально. Спершу були лють і обурення, так. Але не можна все життя прожити з ненавистю. Час стирає біль, приходять інші турботи. У мене вже четверо правнуків. Я розповідав їм це як сімейну трагедію, але для них усе це - історія, вони далекі від цього. Приблизно як середньовічна інквізиція...

12.10.2018 | 11:10